Я тішуся, що я проживаю в Чернівцях (прозові роздуми)

Я тішуся, що проживаю не у великому Парижі. Навіть не в маленькому. Я тішуся, що я проживаю не у Відні й не в Лондоні. Я тішуся, що я проживаю в Чернівцях.

Коли до мене приїздять гості з інших міст, вони символічно й риторично звертаються «Боже, яке гарне місто!». І в мені з'являється буря, штормить й буревієм підносить до небес. Навіть, коли я падаю після водевілю емоцій долі, мені втішно… Я тішуся, що я проживаю в Чернівцях.

Коли я приїжджаю до іншого міста, я насамперед шукаю схожості зі своїм, з Чернівцями, які закладені подекуди в архітектурі, де-не-де в назвах вулиць та площ, здебільшого проявлені в подихові асфальтованих та забетонованих доріг і тротуарів. І тріщини, розламини, ями та сміття схоже до чернівецького. Я бачу схожість навіть в людських обличчях трісковиків, розламщиків, ямарів і сміттярів. Але то схожість… В моєму місті інше. Я тішуся, що приживаю в Чернівцях.

Коли мені пропонують виїхати з міста, я погоджуюсь. Я люблю їздити подалі звідси. Бо захоплення від подорожі менше в стократ від захоплення повернення. Та й взагалі завжди й усюди подорож — це і є повернення. Хочеться же опісля комусь зі знайомих, близьких, родичів, рідних розповісти про досвідні набутки. І тоді ти повертаєшся, щоб розповісти, бо вони всі вдома. А ти у мандрах. Але повертаєшся, бачиш районні центри, сільські майдани, поля, луги… Я тішуся, що я проживаю в Чернівцях.

Коли мені пропонують переїхати з міста, я жахаюся. Я бунтую, протестую, революціоную та заперечую. Це схоже на біль — переїхати зі свого міста, полишити заради життя деінде бозна з ким, хтозна навіщо — це схоже на батьківський біль. Коли дитину полишають батьків, з'являється почуття втрати, розпачу, полишеності, безпорадності. Мені ж місто дає поради. Тому я споріднений з ним… Я тішуся, що я проживаю в Чернівцях.

 Коли мені кажуть, що є міста набагато кращі за Чернівці, я вірю. Мені хочеться навіть їх усі побачити. Але все одно таїться ота любов і палка потреба… І я тішуся, що я проживаю в Чернівцях.