Навіяне від "Турніру королівських блазнів" М. Івасюка
Історичний роман Михайла Івасюка «Турнір королівських блазнів», який я нещодавно здужав дочитати, бо починав читати його ще позаминулого року, тривожить мені думки й понині.
Найперше врізалося мені до пам'яті вміння Івасюка гратися словами. Архаїзми і діалектизми він легко пестив і підкидав ними. Речення за реченням ллються в романі, ніби той Прут, що спрадавна котиться попід гори й низовини. Але, як і бистринна річка, не можна ґавити жодним словом, інакше з тією ж легкістю, що письменник гарує на словах, можна шубовснути в нерозуміння та неспівставленість. Івасюк, так видається, доклав напрочуд багацько зусиль, аби читач занурювався з головою в чтиво, аби по закінченню тримати ту ж голову високо, бо він вже бачив історію своєї землі.
Так, бачив. У творі не побачити лісів, гір, селищ, річок, людей неможливо. В романі неможливо навіть не побачити радість, смуток, горе, розпач, смерть, біль, гріх, любов, відданість, покору й покару. Воно все є, воно все видно.
Не знаю, чомусь так здається, що Михайлові Івасюку з усіх подій і перепетій в романі найдужче вдалося зобразити сцену смерті Магдалини, доньки боярина Мартина, про якого люд балакав, що знався він з чортами, котра в бою за Цецинську фортецю була прошита стрілою, від якої померла, бо вцілила вона в серце. Момент розпачу й смертельного болю в душі панотця-лицаря Гордія, кому Магдалина була миліша за сонце на світанку, важливіша за чортів у Круглому болоті, рідніша за всіх рідних, бо рідних і не мав, Івасюк описав настільки проникливо, відкрито, зрозуміло, що виникає думка, лише той, хто втратив, здатен таке побачити. Той, хто ще не втратив, хай знає. Та цінує. Бо що вартує зникнути з-перед очей, ціле нічо.
Івасюк закликає любити й дорого цінувати наявне при собі. Таке повчання виступає з образів воєводича Стефа Шипинича, сина славного воєводи Шипинської землі Стефана Шипинича, та його коханої дружини Христі, небоги тоді величного та, навіть, епічного канцлера в Галичі Дмитра Дедька. Протилежним до любові є ненависть і невірність прийнятого за сина Стафаном Петра. Він через юнацький шал і гарячковість відступає од вітцівських законів і виступає зі зброєю проти брата. Дурна жага мати те, що йому не належить, добиваючись цього силоміць, веде до вигнання.
Роман важкий лишень в застарілих словах. В образах та відношеннях він, навпаки, є легким і повністю сприйнятим. Читач бачить краї, про які він чув, які він знає, які він і сьогодні може побачити. Але вони давні, зображені в романі ще в далекому 1342 році.
То чому ж називається «Турнір королівських блазнів»? Бо двоє блазнів, Мирко від польського круля Казимира ІІІ і Марморко від угорського короля Лайоша, з'являються на русинській землі Шипинського краю спершу наче як вияв поваги і ввічливості від коронованих осіб, як подарунки з нагоди весілля Стефа та Христі. З перших сторінок їхньої появи стає зрозуміло, що двоє веселунів не знайдуть згоди і злагоди, бо вбачають один в одному ворогів та конкурентів. Намагаючись кожен першим дістатися довіри воєводи і воєводича, Мирко і Марморко влаштовують негласний турнір, постійно кпинячи й капостячи одне одному.
Ці двоє блазнів відіграють фатальну роль і в родинних відношеннях батьків та дітей. Намовляючи й підстрекаючи, угорський блазень Марморко змушує Петра йти супроти брата, відтак і батька. Мирко ж, ніби допомагав своєму воєводичу відбити наступ угорських лицарів та злодійських зграй від Цецинської фортеці, проте пізніше спровокував похід польських рицежів на русинські землі.
Що одне, що друге, блазні дражнили як себе, так і своїх панів. Людей навколишніх також. Тому їх ніхто й не любив і не терпів. Раз до разу кожному діставалося чи від боярина, чи від воя, чи й від простого русина, який витівок та гумору блазнів не сприймав. От не люблять русини блазнів, що вже вдієш! Обоє, сараки, померли жахливою загибеллю — потонули в намуленому Круглому болоті, в якому, казали, чорти водяться. Алегорично смерть блазнів у болоті, мовчазна й загадкова, бо ніхто не знав і не дізнається, є такою ж і в житті смертю тих балакунів, комедіантів, посміховиськ, які будь-що пнуться на люд для огляду. Не зазнати уваги від людей, те саме, що й потонути в болоті.
Історичний роман про нелегкі часи, про відважні вчинки, про ниці настрої та вічні цінності варто прочитати. Бо в ньому змальовується наш Буковинський край, наша пам'ять і наша гордість. Вони і є вічні цінності.
Найперше врізалося мені до пам'яті вміння Івасюка гратися словами. Архаїзми і діалектизми він легко пестив і підкидав ними. Речення за реченням ллються в романі, ніби той Прут, що спрадавна котиться попід гори й низовини. Але, як і бистринна річка, не можна ґавити жодним словом, інакше з тією ж легкістю, що письменник гарує на словах, можна шубовснути в нерозуміння та неспівставленість. Івасюк, так видається, доклав напрочуд багацько зусиль, аби читач занурювався з головою в чтиво, аби по закінченню тримати ту ж голову високо, бо він вже бачив історію своєї землі.
Так, бачив. У творі не побачити лісів, гір, селищ, річок, людей неможливо. В романі неможливо навіть не побачити радість, смуток, горе, розпач, смерть, біль, гріх, любов, відданість, покору й покару. Воно все є, воно все видно.
Не знаю, чомусь так здається, що Михайлові Івасюку з усіх подій і перепетій в романі найдужче вдалося зобразити сцену смерті Магдалини, доньки боярина Мартина, про якого люд балакав, що знався він з чортами, котра в бою за Цецинську фортецю була прошита стрілою, від якої померла, бо вцілила вона в серце. Момент розпачу й смертельного болю в душі панотця-лицаря Гордія, кому Магдалина була миліша за сонце на світанку, важливіша за чортів у Круглому болоті, рідніша за всіх рідних, бо рідних і не мав, Івасюк описав настільки проникливо, відкрито, зрозуміло, що виникає думка, лише той, хто втратив, здатен таке побачити. Той, хто ще не втратив, хай знає. Та цінує. Бо що вартує зникнути з-перед очей, ціле нічо.
Івасюк закликає любити й дорого цінувати наявне при собі. Таке повчання виступає з образів воєводича Стефа Шипинича, сина славного воєводи Шипинської землі Стефана Шипинича, та його коханої дружини Христі, небоги тоді величного та, навіть, епічного канцлера в Галичі Дмитра Дедька. Протилежним до любові є ненависть і невірність прийнятого за сина Стафаном Петра. Він через юнацький шал і гарячковість відступає од вітцівських законів і виступає зі зброєю проти брата. Дурна жага мати те, що йому не належить, добиваючись цього силоміць, веде до вигнання.
Роман важкий лишень в застарілих словах. В образах та відношеннях він, навпаки, є легким і повністю сприйнятим. Читач бачить краї, про які він чув, які він знає, які він і сьогодні може побачити. Але вони давні, зображені в романі ще в далекому 1342 році.
То чому ж називається «Турнір королівських блазнів»? Бо двоє блазнів, Мирко від польського круля Казимира ІІІ і Марморко від угорського короля Лайоша, з'являються на русинській землі Шипинського краю спершу наче як вияв поваги і ввічливості від коронованих осіб, як подарунки з нагоди весілля Стефа та Христі. З перших сторінок їхньої появи стає зрозуміло, що двоє веселунів не знайдуть згоди і злагоди, бо вбачають один в одному ворогів та конкурентів. Намагаючись кожен першим дістатися довіри воєводи і воєводича, Мирко і Марморко влаштовують негласний турнір, постійно кпинячи й капостячи одне одному.
Ці двоє блазнів відіграють фатальну роль і в родинних відношеннях батьків та дітей. Намовляючи й підстрекаючи, угорський блазень Марморко змушує Петра йти супроти брата, відтак і батька. Мирко ж, ніби допомагав своєму воєводичу відбити наступ угорських лицарів та злодійських зграй від Цецинської фортеці, проте пізніше спровокував похід польських рицежів на русинські землі.
Що одне, що друге, блазні дражнили як себе, так і своїх панів. Людей навколишніх також. Тому їх ніхто й не любив і не терпів. Раз до разу кожному діставалося чи від боярина, чи від воя, чи й від простого русина, який витівок та гумору блазнів не сприймав. От не люблять русини блазнів, що вже вдієш! Обоє, сараки, померли жахливою загибеллю — потонули в намуленому Круглому болоті, в якому, казали, чорти водяться. Алегорично смерть блазнів у болоті, мовчазна й загадкова, бо ніхто не знав і не дізнається, є такою ж і в житті смертю тих балакунів, комедіантів, посміховиськ, які будь-що пнуться на люд для огляду. Не зазнати уваги від людей, те саме, що й потонути в болоті.
Історичний роман про нелегкі часи, про відважні вчинки, про ниці настрої та вічні цінності варто прочитати. Бо в ньому змальовується наш Буковинський край, наша пам'ять і наша гордість. Вони і є вічні цінності.
2 коментарі