Шепіт бога вогню

Людина до вогню відноситься з трепетом. Вона захоплюється його природою, бо й досі не розуміє як і чому він горить. Безцеремонні заяви, що людина оволоділа вогнем ще в період первісного спілкування з природою, надто сміливі.
Варто задуматися, чи дійсно оволоділа. Чи має вона право стверджувати, що контролює вогонь? Чи розуміє відповідальність таких стверджень перед сотнями й тисячами жертв вогненної сфери?
Мені видається, що людина ніколи не опановувала правила гри з палаючим духом. Ознайомлювалася, так. Але не докопувалася до суті, не заглиблювалася до причин і не проектувала справжніх наслідків. (Людиною я називаю все людство, в якому знаходяться знавці й невігласи, вчені й неуки, розумні й не дуже, молоді й старі тощо.)
То власне й не людина заволоділа вогнем. Навпаки. Гарячий потік тепла привернув увагу прадавніх людей. Він їх зігрів, оберіг, нагодував, продовжив їм життя, даючи здоров'я. Культ бога вогню залишився в людини архетипним образом, перед яким вона з покорою схиляє голову й гнів якого страшніший за всі страхи. Полум'я охопило людину здавна.
Охоплює і нині.
Вчора був свідком пожежі в будинку, яка знаходилася десь зо сто метрів від нашого дому. Трохи вище, під горбом навпроти парку.
Все почалося з темряви. Так, вогонь дає людині світло, але з'являється він завжди з темряви… У нашому будинку зникло світло. Я глянув з вікна по сусідських вікнах, чи бува в них теж немає світла. Стояла машина міліцейського патруля. Під'їжджала пожежна машина. Квапилася. Здійняла куряву снігу позаду себе. Я глянув з вікна вгору, до неба, а над дахами широким стовпом розвивався дим.
Дух перехопило. Я миттю вискочив на горище. Звідти побачив палаючий сусідський будинок. Дах його був зализаний язиками полум'я. Всередині в мені відчувався отой первісний трепет перед стихією. Я чудувався й жахався.
Раціональні думки заспокоювали внутрішні пориви, розсудковуючи про підконтрольний розвиток подій, бо професійні рятівники вже були на місці. Пожежа була в далині від нашого будинку, тому дістатися швидко не могла. Був час, щоб її нейтралізувати.
Але я бачив деяку безпорадність професійних рятувальників. Ні, вони не боялися вогняної пащі розжареної будівлі. Вони були безпорадні у відсутності доступу до лиха. Одиниці техніки прибули невчасно, замешкали десятки хвилин. Тому й розгорівся жах до загрозливих масштабів. Але техніка не могла під'їхати близько до будинку, бо він знаходиться під горбом і все навколо встелене сковзким снігом-льодом. Автомобілі буксували.
А ще безпорадні пожежники були і через відсутність води. Вони, напевно, звикли, що, прибувши до місця виклику, приєднують свої шланги до пожежних кранів і швидко, порівняно легко й організовано гасять полум'я. На нашій вулиці такого крану немає. Колись була водна колонка. Але її закатали в землю вже з десяток років. Є криничка, але води у ній мало, намулу багато. Недалеко річка протікає, вона теж не рятівна для великої пожежі.
От і ковзалися, бігали, падали й вовтузилися рятувальники безпорадно. Води, яку привозили спецмашини, вистачило, щоб не дати вогнищу проковтнути прилеглі будинки й дерева. На жаль, будівлю, просяклу від пекельного жарива, вогнеборці віддали в жертву богу вогня.
Гасять, розламують, обвалюють і констатують вони й зараз. Дим клубиться над дахами. Сморід паленого лоскоче замерзлі ніздрі сусідів, що вийшли з відрами гарячого чаю для пожежників.
А в середині залишається пустка. Раціональна певність з ірраціональним страхом замовкли. Вогонь прошипів своє попередження. Людино, будь свідомою своєї покори цьому богові!