Про мистецтво та мій погляд
Мистецтво величне! Мистецтво глибинне!
Воно показує дійсність, але воно ніколи не показує ту об’єктивну дійсність, яку думає, що показує митець. Воно показує дійсність митця.
Це відомі сентенції. Кожен творить душею. І будь-яке відтворювальне мистецтво є не просто відблиском зовнішніх щодо людини об’єктів, а саме від-творенням (від творчості, тобто від мого вміння), від-ображенням (від образу, що є) речей у світі.
І немає в мистецтві ніяких об’єктів. І немає об’єктивного світу. Бо мистецтво показує дійсність, пройняту душевним неспокоєм митця.
Напрями мистецтва є загальною академічною характеристикою основних шляхів пошуку та представлення художником (мається на увазі будь-хто з митців) світу. Вони різні. Але сьогодні…
Але сьогодні панує тотальне нівелювання рамок, методів, законів, правил, першооснов. І кожен в сучасному мистецькому суспільстві норовить виступити проти попередників з власним вималюваним шляхом, представивши його оригінальним, особливим, своєрідним, єдиним, а, отже, цікавим. Сьогодні вислів Арістотеля «Платон мій друг, та істина дорожча» мутується в гасло «Платон мій друг, то й що?».
Виникає в мене враження, що саме в ці роки ХХІ століття, коли мистецтво переживає свій тотальний, масовий, глобальний, пансуспільний екстаз, так як переважна більшість мешканців вищого ешелону держав (веду мову про розвинені країни та країни, що розвиваються) будь-що намагаються відстояти право називатися митцями. НТР (науково-технічна революція) дала їм зброю для опору традиціям і боротьби за незрозумілу мету. Хіба не зустрічаються серед нас ті, що пнуться на сцену співати, не маючи ні голосу, ні слуху, ні толерантності (наприклад, телешоу «Україна має таланти», «Суперзірка», «Караоке на майдані» тощо), або ж гарцювати на сцені конеподібно, називаючи це танцями (наприклад, те ж «Україна має таланти», «Танцюють всі»). Люди повірили в мистецтво, — нічого не маю проти, — але переоцінили себе в ньому.
У кожній сфері мистецтва були, є і будуть ентузіасти, піонери, авангардисти і класики. Сучасність диктує волю та свободу вибору. Хіба це добре? Французький митець і філософ Сартр висловлював щодо цього дещо зворотню емоцію «Людина приречена на свободу». Отже, не треба шукати свободи, бо вона апріорно наша.
Може тому й виникають всі ті напрями, які люди формують кожні десять років та називають їх проявами внутрішнього бачення, психологічного переживання, психічного стану, підсвідомих вибриків? Вони ніби важелі людської свободи, повідки її незалежності. Якась така залежність є в нас до обмежування своєї волі. Якась мазохіська тяга бути закритим від життя, бути закиненим в ностальгію, бути полишеним вибору, отже й відповідальності.
Простий умовивід прояснює злегка ситуацію виникнення великої кількості відгалужень в мистецтві. Адже людина не хоче бути відповідальною за свої роботи, боїться потрапити під шквал критики й цензури від представників раніше сформованої течії в мистецтві, представляючи їм своє творіння. Тому й проголошує себе новатором нового, маргінального, отже, нечіткого стилю в творчості, виступає месією течії майбутнього.
А мені здається, що така людина безвідповідальна, лінива та просто неввічлива. Відповідальність за мистецтво як вищий прояв культури не несе, бо не відає минулими знаннями й тонкощами цієї галузі. Лінь просякає нею, бо не хоче засвоїти ази прийнятих норм, методів, законів, жанрів, які формувалися здавна й успішно зарекомендували себе в духовній культурі людства; легше проголосити все старе віджитим і нікому не потрібним, а майбутнє означити нечітким, свавільним та випадковим. А ввічливість також зникає, якщо зникає виховання класичними правилами, бо ж вони стають старими й нікому вже не потрібними.
І вся ця критика виплескується мною після ознайомлення з основними течіями в художньому мистецтві. Їх так багато, а деякі настільки схожі одне на одного, що задався питанням, як же розмежувати одне від іншого? Як характеризувати їх, не вдаючись до суб’єктивного поділу? Напевно, відповідь була дана мені вже на початку цього есе – мистецтво показує дійсність митця. Тому й вибір його течії я можу вільно характеризувати та поділяти на власний розсуд. Хіба не маю на це право?
Воно показує дійсність, але воно ніколи не показує ту об’єктивну дійсність, яку думає, що показує митець. Воно показує дійсність митця.
Це відомі сентенції. Кожен творить душею. І будь-яке відтворювальне мистецтво є не просто відблиском зовнішніх щодо людини об’єктів, а саме від-творенням (від творчості, тобто від мого вміння), від-ображенням (від образу, що є) речей у світі.
І немає в мистецтві ніяких об’єктів. І немає об’єктивного світу. Бо мистецтво показує дійсність, пройняту душевним неспокоєм митця.
Напрями мистецтва є загальною академічною характеристикою основних шляхів пошуку та представлення художником (мається на увазі будь-хто з митців) світу. Вони різні. Але сьогодні…
Але сьогодні панує тотальне нівелювання рамок, методів, законів, правил, першооснов. І кожен в сучасному мистецькому суспільстві норовить виступити проти попередників з власним вималюваним шляхом, представивши його оригінальним, особливим, своєрідним, єдиним, а, отже, цікавим. Сьогодні вислів Арістотеля «Платон мій друг, та істина дорожча» мутується в гасло «Платон мій друг, то й що?».
Виникає в мене враження, що саме в ці роки ХХІ століття, коли мистецтво переживає свій тотальний, масовий, глобальний, пансуспільний екстаз, так як переважна більшість мешканців вищого ешелону держав (веду мову про розвинені країни та країни, що розвиваються) будь-що намагаються відстояти право називатися митцями. НТР (науково-технічна революція) дала їм зброю для опору традиціям і боротьби за незрозумілу мету. Хіба не зустрічаються серед нас ті, що пнуться на сцену співати, не маючи ні голосу, ні слуху, ні толерантності (наприклад, телешоу «Україна має таланти», «Суперзірка», «Караоке на майдані» тощо), або ж гарцювати на сцені конеподібно, називаючи це танцями (наприклад, те ж «Україна має таланти», «Танцюють всі»). Люди повірили в мистецтво, — нічого не маю проти, — але переоцінили себе в ньому.
У кожній сфері мистецтва були, є і будуть ентузіасти, піонери, авангардисти і класики. Сучасність диктує волю та свободу вибору. Хіба це добре? Французький митець і філософ Сартр висловлював щодо цього дещо зворотню емоцію «Людина приречена на свободу». Отже, не треба шукати свободи, бо вона апріорно наша.
Може тому й виникають всі ті напрями, які люди формують кожні десять років та називають їх проявами внутрішнього бачення, психологічного переживання, психічного стану, підсвідомих вибриків? Вони ніби важелі людської свободи, повідки її незалежності. Якась така залежність є в нас до обмежування своєї волі. Якась мазохіська тяга бути закритим від життя, бути закиненим в ностальгію, бути полишеним вибору, отже й відповідальності.
Простий умовивід прояснює злегка ситуацію виникнення великої кількості відгалужень в мистецтві. Адже людина не хоче бути відповідальною за свої роботи, боїться потрапити під шквал критики й цензури від представників раніше сформованої течії в мистецтві, представляючи їм своє творіння. Тому й проголошує себе новатором нового, маргінального, отже, нечіткого стилю в творчості, виступає месією течії майбутнього.
А мені здається, що така людина безвідповідальна, лінива та просто неввічлива. Відповідальність за мистецтво як вищий прояв культури не несе, бо не відає минулими знаннями й тонкощами цієї галузі. Лінь просякає нею, бо не хоче засвоїти ази прийнятих норм, методів, законів, жанрів, які формувалися здавна й успішно зарекомендували себе в духовній культурі людства; легше проголосити все старе віджитим і нікому не потрібним, а майбутнє означити нечітким, свавільним та випадковим. А ввічливість також зникає, якщо зникає виховання класичними правилами, бо ж вони стають старими й нікому вже не потрібними.
І вся ця критика виплескується мною після ознайомлення з основними течіями в художньому мистецтві. Їх так багато, а деякі настільки схожі одне на одного, що задався питанням, як же розмежувати одне від іншого? Як характеризувати їх, не вдаючись до суб’єктивного поділу? Напевно, відповідь була дана мені вже на початку цього есе – мистецтво показує дійсність митця. Тому й вибір його течії я можу вільно характеризувати та поділяти на власний розсуд. Хіба не маю на це право?
13 коментарів