Передчасні висновки: короткозорий індуктивізм
Зо три тижні минуло, як я прочитав книжечку закарпатського письменника й журналіста Мирослава Дочинця «Многії літа. Благії літа».
Якогось надзвичайного тексту й змісту я не побачив. Навіть після десятка перших сторінок хотів пробігти очима по сторінках до кінця й більше не брати її до рук.
Але читав далі. Почав занурюватися в спогади. З кожною порадою від героя книги я згадував, що саме так мене вчила моя прабабця робити, такі ж настанови давала, схожі притчі розповідала. І я пригадував, що вже давно хотів почати якесь схоже до нарадженого (і Андрієм Вороном — дід з книги, і моєю бабцею, і мольфаром Нечаєм) проведення життя.
Книгу я дочитував з інтересом пригадати забуте, організувати за минулими ідеями майбутнє.
Проте сама книжка Дочинця мене вразила стільки ж, скільки може вразити стосик газети «Зелена планета», або будь-який інший народно-знахарський журнал чи збірник. Набір порад, наче емпірично вивірених, проексперементованих головним героєм, від імені якого і ведеться розповідь, як на мене, є відомим і не являє чогось ультранового та несподіваного.
Однак комусь вони й справді можуть виглядати революційними, креативними, оригінальними та цікавими. Це залежить від традицій та виховання в родині та регіоні, де виростаєш.
Отож, коли побачив заголовок статті Оксани Щур в «Українському Тижні» «Український Коельйо: Мирослав Дочинець зумів угадати запити типового читача», виникла негативна реакція. Чому? Як? Чим таким особливим? Я ж читав!? Взявся читати статтю.
До кінцевого її слова думка змінилася. Бо, виявилося, що в пана Дочинця є низка інших творів (у книгах). І складаються вони не з одних тільки народних порад, етнічних приказок, буденних розмірковувань, а присутні там жанрові сюжети, розвиток подій. Тобто це повноцінні новели, романи, повісті.
І я посоромився своїх передчасних висновків після прочитання однієї лише праці цього письменника. Тому повірив статті Оксани Щур, що автор таки має талант, так як в своєму доробку має різні напрацювання.
Короткозорий індуктивізм — це сьогодні популярний стиль оцінювання та висновування загальної думки про об'єкт. Він швидше має справу не з одиничними фактами, а загальним враженням, емоціями та суб'єктивним сприйняттям.
Тому про Мирослава Дочинця наразі можу констатувати лише те, що він написав декілька книг, одну з яких я читав і вона мені особливо не припала до душі. Проте залишила ряд асоціативних спогадів.
Якогось надзвичайного тексту й змісту я не побачив. Навіть після десятка перших сторінок хотів пробігти очима по сторінках до кінця й більше не брати її до рук.
Але читав далі. Почав занурюватися в спогади. З кожною порадою від героя книги я згадував, що саме так мене вчила моя прабабця робити, такі ж настанови давала, схожі притчі розповідала. І я пригадував, що вже давно хотів почати якесь схоже до нарадженого (і Андрієм Вороном — дід з книги, і моєю бабцею, і мольфаром Нечаєм) проведення життя.
Книгу я дочитував з інтересом пригадати забуте, організувати за минулими ідеями майбутнє.
Проте сама книжка Дочинця мене вразила стільки ж, скільки може вразити стосик газети «Зелена планета», або будь-який інший народно-знахарський журнал чи збірник. Набір порад, наче емпірично вивірених, проексперементованих головним героєм, від імені якого і ведеться розповідь, як на мене, є відомим і не являє чогось ультранового та несподіваного.
Однак комусь вони й справді можуть виглядати революційними, креативними, оригінальними та цікавими. Це залежить від традицій та виховання в родині та регіоні, де виростаєш.
Отож, коли побачив заголовок статті Оксани Щур в «Українському Тижні» «Український Коельйо: Мирослав Дочинець зумів угадати запити типового читача», виникла негативна реакція. Чому? Як? Чим таким особливим? Я ж читав!? Взявся читати статтю.
До кінцевого її слова думка змінилася. Бо, виявилося, що в пана Дочинця є низка інших творів (у книгах). І складаються вони не з одних тільки народних порад, етнічних приказок, буденних розмірковувань, а присутні там жанрові сюжети, розвиток подій. Тобто це повноцінні новели, романи, повісті.
І я посоромився своїх передчасних висновків після прочитання однієї лише праці цього письменника. Тому повірив статті Оксани Щур, що автор таки має талант, так як в своєму доробку має різні напрацювання.
Короткозорий індуктивізм — це сьогодні популярний стиль оцінювання та висновування загальної думки про об'єкт. Він швидше має справу не з одиничними фактами, а загальним враженням, емоціями та суб'єктивним сприйняттям.
Тому про Мирослава Дочинця наразі можу констатувати лише те, що він написав декілька книг, одну з яких я читав і вона мені особливо не припала до душі. Проте залишила ряд асоціативних спогадів.
1 коментар