Хочеться не думати про крапку

Життя…
Три крапки в кінці слова манять думку на продовження, розвиток, зміну. Це символічно так розуміти. Але незавжди звична нам символіка правильно тлумачить дійсність.
Я стояв сьогодні біля Дитячої міської поліклініки. Простір перед вхідними дверима сповнювався заклопотаним вовтузінням молодих татів і мамів, дитячим писком, сміхом, плачем, здивованими поглядами. Поодиноко сиділи на лавицях старші люди, самотні люди, молоді несамотні люди. В серці й голові туманилося від моменту щастя й життєвої заклопотаності. Життя таки має продовження і зміну.
Хотілося посміхатися разом з дітьми. Але згадував як мене малого приводили до цієї поліклініки і щось було зовсім тоді не до посмішок. Дитячі запитання сипалися на маму протягом всієї дороги. І чим ближче було до місця нашого прибуття, тим плачевніше робилося моє становище. Хоча зовні я бадьорився, силував лицеві м’язи скорчити посмішку. Проте великі карі оченята волого кліпали на сіру будівлю поліклініки. Я запам’ятав, що це місце не зовсім приємне, тут дітям (і батькам, напевне) не смішно.
Але це було тоді. Тоді, коли мене водили малого в поліклініку. Тепер я уявляю, що вже пора й своє дитинча вести до сірої та похмурої будівля, яка з десятиліттями нічим і не змінилася ні зовні, ні зсередини. Дітки бігають поряд, я посміхаюся їм. Тати і мами цих дітей вже ведуть додому. Порція мук і переживань на сьогодні закінчилась. І життя в дитячих очах яскравішає, вибухає батьківським теплом і ніжністю. Життя розвивається.
Думаю над життям, над дітьми, над майбутнім.
Помічаю знайомого чоловіка, який іде з двома папірцями та прозорим файлом в руках. Підіймаюся, простягаю йому руку. Бачу, що посміхатися йому недоречно. Щось обірване блиснуло в обличчі. Не в очах, не в устах, а по всьому обличчі. Справді, на лиці писало в нього про нещастя.
«Сьогодні у нас помер син. Он свідоцтво про смерть ішов брати»
Я дивився на профіль його обличчя. Голова спорожніла, все, що миттю раніше там бігало, розчинилося. Вимовив прості й сухі запитальні слова. Не більше. А що потрібно говорити в таких ситуаціях? На власний розсуд.
Знайомий обличчям страждав, але в словах був кріпкий.
«Він був важкохворим з народження. Мав ваду головного мозку. Йому було 2 роки і 4 місяці»
Заспокоєння бризнуло гарячими краплями на похололу душу. Звичайно ж, він був приреченим, він би не вижив з «вадою головного мозку», а з народження «важкохворим» людям в житті не легко. А батькам цих людей? Хотілося пояснити бурхливій душі, що з такого життя нічого не буде.
«Йому було 2 роки і 4 місяці»
Це дитина. Це син. Це спільна кров. Це рідна душа. Не може бути жодного пояснення і заспокоєння для батька й матері, що бачать перед собою мертву дитину. То для лікарів і знайомих може бути, бо їм треба власним душам (совістям) раду дати, їм потрібна опора, що так мало бути.
Я походжав по алеї туди-сюди, дивився на сіру плитку під ногами.
Життя.
З крапкою в кінці слова. Кажуть, що рано чи пізно кожна людина помре. Що в кожної людини є свій кінець у житті. Можливо.
Але не хочеться ніколи в це вірити. Особливо, коли дивишся на батьків, дружину, дітей, друзів. Тоді життя хочеться продовжувати-продовжувати-продовжувати! Щоб тільки не озиратися на смерть і закінчення в інших.
Постоявши біля входу, я посміхнувся маленькій дівчинці, яка зацікавлено роздивлялася мене на віддалі. Вона поклала свій маленький пальчик до ротика і сором’язливо посміхнулася у відповідь. Обернулася і побігла в обійми до мами. Тоді я знову думав про життя, дітей та майбутнє.

5 коментарів

Максим Пансик
Згадав примітивне, але правдиве українське — пів світу скаче, пів світу плаче. Доки хтось насолоджується життям, переймається такими «страшними» життєвими проблемками і не помічає… Не помічає того, що хтось виживає, бореться із хворобою, живе наполовину, обділений тим, що для більшості звичне або готується зустріти її. Стикається з нею, коли та забирає рідних. Атеїсти часто люблять казати, що після смерті немає нічого. Представники різних релігійних конфесій описують загробне життя. Деякі науковці висувають теорію про інші виміри існування… Так легше прийняти її. Смерть — це перехід, нове народження, небуття, кінець мук і початок… чогось… І тільки одне питання вгризається у душу і мозок, що ж таке життя — справедливе і не дуже, схоже на примхливу повію чи жорстокого ката, брудне і чисте, різне… Мить, рисочка між датою народження і датою смерті, екзамен… Життя продовжується, смерть його невід'ємна частка для когось така омріяна, для когось жахлива і незрозуміла, життя продовжується. А про крапку все ж інколи потрібно подумати — життя стає яскравішим і таким цінним.
Максим Козменко
Якщо життя вбачати як визначений проміжок, завершений етап, то воно набуває онтологічної (тобто вселенської) цінності. Ним треба дорожити, тремтіти над моментами, втішатися маленькими подіями, бо більше такого не буде.
Якщо життя розглядати як перехідний пункт, існує ризик самовтішання, що «там буде краще». І роки проминають, життя згасає.
Я волію думати, що смерті нема, бо якщо я думатиму за смерть, не побачу життя. З визначеної крапки фантазуватиму про невиразні три крапки.
Максим Пансик
У кожного правда своя, та істина одна. Істина за межами досяжного. Пане Максим, дуже радує, що у вас у цьому питанні є певна визначеність. Та моя радість полягає у невизначеності. Життя — визначений проміжок, завершений етап — я ним дорожу, радію, тремчу і втішаюся його малими радощами. Хвороби, смерть близьких і рідних, програші у боротьбі за щось світле і добре, страждання слабких і невинних… Усвідомлення того, що життя це і перехідний пункт — там їм буде краще — заспокоює. Життя різне.
Максим Козменко
Дякую за коментарі! І за Ваше бачення життєвого потоку. Чим більше різних уявлень про це питання, тим ширшим життя і можна представити. «Життя різне»!
Катерина Вілігорська
Значить хочеться своєї родини.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте