Хочеться не думати про крапку
Життя…
Три крапки в кінці слова манять думку на продовження, розвиток, зміну. Це символічно так розуміти. Але незавжди звична нам символіка правильно тлумачить дійсність.
Я стояв сьогодні біля Дитячої міської поліклініки. Простір перед вхідними дверима сповнювався заклопотаним вовтузінням молодих татів і мамів, дитячим писком, сміхом, плачем, здивованими поглядами. Поодиноко сиділи на лавицях старші люди, самотні люди, молоді несамотні люди. В серці й голові туманилося від моменту щастя й життєвої заклопотаності. Життя таки має продовження і зміну.
Хотілося посміхатися разом з дітьми. Але згадував як мене малого приводили до цієї поліклініки і щось було зовсім тоді не до посмішок. Дитячі запитання сипалися на маму протягом всієї дороги. І чим ближче було до місця нашого прибуття, тим плачевніше робилося моє становище. Хоча зовні я бадьорився, силував лицеві м’язи скорчити посмішку. Проте великі карі оченята волого кліпали на сіру будівлю поліклініки. Я запам’ятав, що це місце не зовсім приємне, тут дітям (і батькам, напевне) не смішно.
Але це було тоді. Тоді, коли мене водили малого в поліклініку. Тепер я уявляю, що вже пора й своє дитинча вести до сірої та похмурої будівля, яка з десятиліттями нічим і не змінилася ні зовні, ні зсередини. Дітки бігають поряд, я посміхаюся їм. Тати і мами цих дітей вже ведуть додому. Порція мук і переживань на сьогодні закінчилась. І життя в дитячих очах яскравішає, вибухає батьківським теплом і ніжністю. Життя розвивається.
Думаю над життям, над дітьми, над майбутнім.
Помічаю знайомого чоловіка, який іде з двома папірцями та прозорим файлом в руках. Підіймаюся, простягаю йому руку. Бачу, що посміхатися йому недоречно. Щось обірване блиснуло в обличчі. Не в очах, не в устах, а по всьому обличчі. Справді, на лиці писало в нього про нещастя.
«Сьогодні у нас помер син. Он свідоцтво про смерть ішов брати»
Я дивився на профіль його обличчя. Голова спорожніла, все, що миттю раніше там бігало, розчинилося. Вимовив прості й сухі запитальні слова. Не більше. А що потрібно говорити в таких ситуаціях? На власний розсуд.
Знайомий обличчям страждав, але в словах був кріпкий.
«Він був важкохворим з народження. Мав ваду головного мозку. Йому було 2 роки і 4 місяці»
Заспокоєння бризнуло гарячими краплями на похололу душу. Звичайно ж, він був приреченим, він би не вижив з «вадою головного мозку», а з народження «важкохворим» людям в житті не легко. А батькам цих людей? Хотілося пояснити бурхливій душі, що з такого життя нічого не буде.
«Йому було 2 роки і 4 місяці»
Це дитина. Це син. Це спільна кров. Це рідна душа. Не може бути жодного пояснення і заспокоєння для батька й матері, що бачать перед собою мертву дитину. То для лікарів і знайомих може бути, бо їм треба власним душам (совістям) раду дати, їм потрібна опора, що так мало бути.
Я походжав по алеї туди-сюди, дивився на сіру плитку під ногами.
Життя.
З крапкою в кінці слова. Кажуть, що рано чи пізно кожна людина помре. Що в кожної людини є свій кінець у житті. Можливо.
Але не хочеться ніколи в це вірити. Особливо, коли дивишся на батьків, дружину, дітей, друзів. Тоді життя хочеться продовжувати-продовжувати-продовжувати! Щоб тільки не озиратися на смерть і закінчення в інших.
Постоявши біля входу, я посміхнувся маленькій дівчинці, яка зацікавлено роздивлялася мене на віддалі. Вона поклала свій маленький пальчик до ротика і сором’язливо посміхнулася у відповідь. Обернулася і побігла в обійми до мами. Тоді я знову думав про життя, дітей та майбутнє.
Три крапки в кінці слова манять думку на продовження, розвиток, зміну. Це символічно так розуміти. Але незавжди звична нам символіка правильно тлумачить дійсність.
Я стояв сьогодні біля Дитячої міської поліклініки. Простір перед вхідними дверима сповнювався заклопотаним вовтузінням молодих татів і мамів, дитячим писком, сміхом, плачем, здивованими поглядами. Поодиноко сиділи на лавицях старші люди, самотні люди, молоді несамотні люди. В серці й голові туманилося від моменту щастя й життєвої заклопотаності. Життя таки має продовження і зміну.
Хотілося посміхатися разом з дітьми. Але згадував як мене малого приводили до цієї поліклініки і щось було зовсім тоді не до посмішок. Дитячі запитання сипалися на маму протягом всієї дороги. І чим ближче було до місця нашого прибуття, тим плачевніше робилося моє становище. Хоча зовні я бадьорився, силував лицеві м’язи скорчити посмішку. Проте великі карі оченята волого кліпали на сіру будівлю поліклініки. Я запам’ятав, що це місце не зовсім приємне, тут дітям (і батькам, напевне) не смішно.
Але це було тоді. Тоді, коли мене водили малого в поліклініку. Тепер я уявляю, що вже пора й своє дитинча вести до сірої та похмурої будівля, яка з десятиліттями нічим і не змінилася ні зовні, ні зсередини. Дітки бігають поряд, я посміхаюся їм. Тати і мами цих дітей вже ведуть додому. Порція мук і переживань на сьогодні закінчилась. І життя в дитячих очах яскравішає, вибухає батьківським теплом і ніжністю. Життя розвивається.
Думаю над життям, над дітьми, над майбутнім.
Помічаю знайомого чоловіка, який іде з двома папірцями та прозорим файлом в руках. Підіймаюся, простягаю йому руку. Бачу, що посміхатися йому недоречно. Щось обірване блиснуло в обличчі. Не в очах, не в устах, а по всьому обличчі. Справді, на лиці писало в нього про нещастя.
«Сьогодні у нас помер син. Он свідоцтво про смерть ішов брати»
Я дивився на профіль його обличчя. Голова спорожніла, все, що миттю раніше там бігало, розчинилося. Вимовив прості й сухі запитальні слова. Не більше. А що потрібно говорити в таких ситуаціях? На власний розсуд.
Знайомий обличчям страждав, але в словах був кріпкий.
«Він був важкохворим з народження. Мав ваду головного мозку. Йому було 2 роки і 4 місяці»
Заспокоєння бризнуло гарячими краплями на похололу душу. Звичайно ж, він був приреченим, він би не вижив з «вадою головного мозку», а з народження «важкохворим» людям в житті не легко. А батькам цих людей? Хотілося пояснити бурхливій душі, що з такого життя нічого не буде.
«Йому було 2 роки і 4 місяці»
Це дитина. Це син. Це спільна кров. Це рідна душа. Не може бути жодного пояснення і заспокоєння для батька й матері, що бачать перед собою мертву дитину. То для лікарів і знайомих може бути, бо їм треба власним душам (совістям) раду дати, їм потрібна опора, що так мало бути.
Я походжав по алеї туди-сюди, дивився на сіру плитку під ногами.
Життя.
З крапкою в кінці слова. Кажуть, що рано чи пізно кожна людина помре. Що в кожної людини є свій кінець у житті. Можливо.
Але не хочеться ніколи в це вірити. Особливо, коли дивишся на батьків, дружину, дітей, друзів. Тоді життя хочеться продовжувати-продовжувати-продовжувати! Щоб тільки не озиратися на смерть і закінчення в інших.
Постоявши біля входу, я посміхнувся маленькій дівчинці, яка зацікавлено роздивлялася мене на віддалі. Вона поклала свій маленький пальчик до ротика і сором’язливо посміхнулася у відповідь. Обернулася і побігла в обійми до мами. Тоді я знову думав про життя, дітей та майбутнє.
5 коментарів
Якщо життя розглядати як перехідний пункт, існує ризик самовтішання, що «там буде краще». І роки проминають, життя згасає.
Я волію думати, що смерті нема, бо якщо я думатиму за смерть, не побачу життя. З визначеної крапки фантазуватиму про невиразні три крапки.