Хочу бачити живі почуття минулого!
Людина живе сьогоднішнім днем чи вчорашнім? Чи поспіхом закидає своє життя до завтрашніх подій? Якою є природа людина: минущою, прийдешньою чи теперішньою?
Пам’ять в людині є минулим чи теперішнім? Чи це настанова й передумова майбутнього?
Мрія людська є покликом розчинитися в завтрашньому чи бажання не допустити згадки з минулого?
І я сиджу на лавці біля повороту на вул. А.Кохановського, дивлюся на кутній будинок. Який він величний, столітній, пам’ятний. В ньому ж колись було фотоательє. Так, так, було. Тут робили собі прижиттєві пам’ятки Ольга Кобилянська та Лариса Косач. Якби приміщення громіздкої будівлі колись не дісталося фотомайстрові Антошкові, не бачили б зараз якими були дві генії-письменниці. Їхня поставлена портретна фотографія тепер вкладається в усі літературно-біографічні присвяти.
Але хто ж знає. Можливо хтось і знає. Будинок же мовчить.
Чи може пам’ять говорити до майбутнього? Я переконаний, що пам’ять і мрія обговорюють кожну дію й кожен рух поза вухами теперішнього. Зараз не чує, зараз не бачить, зараз мовчить.
Справді помпезна архітектура колишньої кав’ярні «Габсбург» лоскоче мою фантазію. Уявляю ошатні інтер’єри, запашні столики, свіжі настрої, сонячні вікна. Мене охоплює туга й ностальгія. Адже тут подавали колись, ще сто років тому, найкращу в місті каву, свіжу ранішню газету й присмак дружньої бесіди. За одним із дерев’яних столиків Ольга Кобилянська пригостила та, як виявилось, познайомила Ларису Косач з кавою.
Проте за стінами будівлі сьогодні вже витає зовсім не кавовий аромат, а сумний, бо тут рахують суми грошей. І про перші враження славетної поетеси жоден столик, жоден стільчик, жодна дрібничка не згадає. І знову будинок мовчить.
Я постійно занурююся до історичних відомостей про рідне місто. В пам’яті проглядаю фантазії минулих днів. Цікаво ж як там було, які люди ходили, яке сонце світило. І запах, який же тоді був запах!
В Чернівцях є мало згадок і пам’яток про минулі знаменні події. Скільки ніби й дрібничок, але цікавинок втрачає пересічна людина (чернівчанин-нечернівчанин), не вміючи дослухатися до стін, дверей і вікон всіх будинків міста! І все тому що вони не досліджують історію цього міста, не ходять музеями і архівами, не спілкуються з гідами й істориками.
Однак… Люди не зобов’язані все це робити. Проте місто зобов’язане говорити. Площі, вулиці, будинки.
І все це я веду, що такі пам’ятні та знаменні події як перше скуштування кави Лесею Українкою, перше спільне фото Лесі Українки та Ольги Кобилянської, перший переклад збірки поезій Тараса Шевченка «Заповіт» німецькою мовою Георгом Оберстом, відкриття найстарішої на теренах Буковини кав’ярні, концерт Ференца Ліста тощо можна було б табличкою відмітити, нагадати тим, хто знає, і розказати тим, хто ще не знає. Місто має розповідати свою історію, а не спихати її на плечі ентузіастів. Будинки повинні бути балакучими.
Все ж є трохи оптимізму в нашому замовклому місті. Бо золотаві таблички на центральних будівлях знайомлять людей з минулим. Там записані найперші відомості про будівлю – рік, призначення, автор. Я читаю їх і розумію. Вони шепочуть мені. Крадькома, стиха, сумно.
Бачу факт, не бачу події.
Проте хочеться дивитися на фасади будівель нашого молодого міста й бачити живі потоки почуттів, які вирували тут протягом століть! Хочу бачити підтвердження тих життєвих почуттів! Мені не вистачає пам’ятних дощечок неординарних подій та вчинків, які творило місто, які творили місто.
Пам’ять в людині є минулим чи теперішнім? Чи це настанова й передумова майбутнього?
Мрія людська є покликом розчинитися в завтрашньому чи бажання не допустити згадки з минулого?
І я сиджу на лавці біля повороту на вул. А.Кохановського, дивлюся на кутній будинок. Який він величний, столітній, пам’ятний. В ньому ж колись було фотоательє. Так, так, було. Тут робили собі прижиттєві пам’ятки Ольга Кобилянська та Лариса Косач. Якби приміщення громіздкої будівлі колись не дісталося фотомайстрові Антошкові, не бачили б зараз якими були дві генії-письменниці. Їхня поставлена портретна фотографія тепер вкладається в усі літературно-біографічні присвяти.
Але хто ж знає. Можливо хтось і знає. Будинок же мовчить.
Чи може пам’ять говорити до майбутнього? Я переконаний, що пам’ять і мрія обговорюють кожну дію й кожен рух поза вухами теперішнього. Зараз не чує, зараз не бачить, зараз мовчить.
Справді помпезна архітектура колишньої кав’ярні «Габсбург» лоскоче мою фантазію. Уявляю ошатні інтер’єри, запашні столики, свіжі настрої, сонячні вікна. Мене охоплює туга й ностальгія. Адже тут подавали колись, ще сто років тому, найкращу в місті каву, свіжу ранішню газету й присмак дружньої бесіди. За одним із дерев’яних столиків Ольга Кобилянська пригостила та, як виявилось, познайомила Ларису Косач з кавою.
Проте за стінами будівлі сьогодні вже витає зовсім не кавовий аромат, а сумний, бо тут рахують суми грошей. І про перші враження славетної поетеси жоден столик, жоден стільчик, жодна дрібничка не згадає. І знову будинок мовчить.
Я постійно занурююся до історичних відомостей про рідне місто. В пам’яті проглядаю фантазії минулих днів. Цікаво ж як там було, які люди ходили, яке сонце світило. І запах, який же тоді був запах!
В Чернівцях є мало згадок і пам’яток про минулі знаменні події. Скільки ніби й дрібничок, але цікавинок втрачає пересічна людина (чернівчанин-нечернівчанин), не вміючи дослухатися до стін, дверей і вікон всіх будинків міста! І все тому що вони не досліджують історію цього міста, не ходять музеями і архівами, не спілкуються з гідами й істориками.
Однак… Люди не зобов’язані все це робити. Проте місто зобов’язане говорити. Площі, вулиці, будинки.
І все це я веду, що такі пам’ятні та знаменні події як перше скуштування кави Лесею Українкою, перше спільне фото Лесі Українки та Ольги Кобилянської, перший переклад збірки поезій Тараса Шевченка «Заповіт» німецькою мовою Георгом Оберстом, відкриття найстарішої на теренах Буковини кав’ярні, концерт Ференца Ліста тощо можна було б табличкою відмітити, нагадати тим, хто знає, і розказати тим, хто ще не знає. Місто має розповідати свою історію, а не спихати її на плечі ентузіастів. Будинки повинні бути балакучими.
Все ж є трохи оптимізму в нашому замовклому місті. Бо золотаві таблички на центральних будівлях знайомлять людей з минулим. Там записані найперші відомості про будівлю – рік, призначення, автор. Я читаю їх і розумію. Вони шепочуть мені. Крадькома, стиха, сумно.
Бачу факт, не бачу події.
Проте хочеться дивитися на фасади будівель нашого молодого міста й бачити живі потоки почуттів, які вирували тут протягом століть! Хочу бачити підтвердження тих життєвих почуттів! Мені не вистачає пам’ятних дощечок неординарних подій та вчинків, які творило місто, які творили місто.
5 коментарів
Дякую автору
Сприйми це за комплімент! ;)