Про пам'ять за змордованими (Геноцид Українського Народу 1932-33 рр.)
Пам’ять про голод в Україні ще не зникла.
Чи зникла?
Офіційно парламент вже відмінив своє попереднє офіційне затвердження про голодомор в Україні як геноцид українського народу. Ми пам’ятаємо це чи вже забули?
Наближається чергова річниця пам’яті закатованих та просто вбитих людей, які в 1932-му і 1933-му роках мали нещастя жити в радянській Україні, в радянській Росії та радянському Казахстані. Було доведено й визнано, що ті райони Росії й Казахстану, в яких лютував тотальний «неврожай», мали в населенні більшість українського народу. Чи забули сьогодні ми про це? Може ще пам’ятаємо?
Переглядаючи підпільні фотографії та кінохроніки тих років, переймаєшся ненавистю, огидою, жагою помсти, скорботою, плачем і сумом. Нині світова гуманістична спільнота (наприклад, ООН, «Червоний Хрест», «Червоний півмісяць», чимало артистів та музик тощо) переймається важким станом життя людей в африканських країнах. По телевізору, в журналах, в інтернеті поширюють знімки кістлявих дітлахів, що від знемоги не відмахуються од мух, чоловіків з автоматами, які за шоколадку можуть застрелити, контрабандистів та піратів, які не гребують ні чим і ні ким, лиш би прогодувати себе й свою сім’ю. Сьогодні Чорний континент як чорна пляма на мапі світу. Приносить неспокій та проблеми здоровому й ситому суспільству високорозвинених країн. Старі фотографії дітей-кістяків з вулиць Києва, Харкова вже не конкурують з кольоровими знімками чорно-білих людей. Хіба світ забув про наш голод? Невже не пам’ятає?
Чому ж, пам’ятає. Не забув. Більше 20-ти країн визнали не тільки існування голодомору на українських землях, але й назвали його чітким жахливим іменем – геноцид. Світова гуманістична спільнота зробила, як на мене, багато і навіть дуже багато, щоб пам’ять не стерлася, факти й документи не зникли. Причетні ж країни до нашого пекла (а таких країн аж одна!) всіляко відкидають звинувачення. Мовляв, то була зовсім інша держава, яка робила ті вчинки, питання й звинувачення лише до неї. Або взагалі присутні закиди на кшталт, «неврожай», «не лише українці страждали», «самі ж у своїх хліб і забирали». Ще жоден тиран не визнав свою владу тиранічною. Ще жоден тиран не правив чесно і справедливо. То що ж, змиритися нам з цим? Забути? Викинути з пам’яті, бо однаково нічого не доб’ємося?
Мучить мене тільки одне – чому українці не визнають українського? Українці не відстоюють своїх інтересів! Я про людей, а не представників народу. За якийсь коротесенький проміжок часу (неповних 5 років) український нарід жодного разу по-справжньому не відстояв свого. Ні моря, яке фактично віддали Російській Федерації, ні земель, які фактично подарували місцевим магнатам, ні освіту, яку фактично зробили прорадянською та антиукраїнською, ні мову, яку фактично знівелювали для іншомовних людей. Ми навіть голодомор не вберегли як святиню, як пам’ять, як фетиш. Світова гуманістична спільнота, якщо б її керманичі ось так крутили святою пам’яттю про життя і муки, просто-напросто запроторила до виправної колонії через зневагу до пам’яті. А ми, українці, і не спам’яталися, коли нас обізвали брехунами й холуями. Таке враження виникає, що ми погодилися з доказами східносусідської держави про нашу провину в нещасті 1932-го і 1933-го років.
Коли буде цьогорічний пам’ятний день за загиблими в період Геноциду Українського Народу, мені дуже б хотілося, щоб українці не запалювали свічок по домівках, а запалили всі ті свічки на площах, вулицях, майданах. Щоб того дня ми повернули свою пам’ять. Щоб наша встидливість, приниження, меншовартість та історична амнезія повністю зникли. І заради несправедливо загиблих людей ми остаточно визнали, що той голодомор не був «неврожаєм» чи «общєм горєм», а саме Геноцидом Українського Народу.
Пам’ятаймо!
Чи зникла?
Офіційно парламент вже відмінив своє попереднє офіційне затвердження про голодомор в Україні як геноцид українського народу. Ми пам’ятаємо це чи вже забули?
Наближається чергова річниця пам’яті закатованих та просто вбитих людей, які в 1932-му і 1933-му роках мали нещастя жити в радянській Україні, в радянській Росії та радянському Казахстані. Було доведено й визнано, що ті райони Росії й Казахстану, в яких лютував тотальний «неврожай», мали в населенні більшість українського народу. Чи забули сьогодні ми про це? Може ще пам’ятаємо?
Переглядаючи підпільні фотографії та кінохроніки тих років, переймаєшся ненавистю, огидою, жагою помсти, скорботою, плачем і сумом. Нині світова гуманістична спільнота (наприклад, ООН, «Червоний Хрест», «Червоний півмісяць», чимало артистів та музик тощо) переймається важким станом життя людей в африканських країнах. По телевізору, в журналах, в інтернеті поширюють знімки кістлявих дітлахів, що від знемоги не відмахуються од мух, чоловіків з автоматами, які за шоколадку можуть застрелити, контрабандистів та піратів, які не гребують ні чим і ні ким, лиш би прогодувати себе й свою сім’ю. Сьогодні Чорний континент як чорна пляма на мапі світу. Приносить неспокій та проблеми здоровому й ситому суспільству високорозвинених країн. Старі фотографії дітей-кістяків з вулиць Києва, Харкова вже не конкурують з кольоровими знімками чорно-білих людей. Хіба світ забув про наш голод? Невже не пам’ятає?
Чому ж, пам’ятає. Не забув. Більше 20-ти країн визнали не тільки існування голодомору на українських землях, але й назвали його чітким жахливим іменем – геноцид. Світова гуманістична спільнота зробила, як на мене, багато і навіть дуже багато, щоб пам’ять не стерлася, факти й документи не зникли. Причетні ж країни до нашого пекла (а таких країн аж одна!) всіляко відкидають звинувачення. Мовляв, то була зовсім інша держава, яка робила ті вчинки, питання й звинувачення лише до неї. Або взагалі присутні закиди на кшталт, «неврожай», «не лише українці страждали», «самі ж у своїх хліб і забирали». Ще жоден тиран не визнав свою владу тиранічною. Ще жоден тиран не правив чесно і справедливо. То що ж, змиритися нам з цим? Забути? Викинути з пам’яті, бо однаково нічого не доб’ємося?
Мучить мене тільки одне – чому українці не визнають українського? Українці не відстоюють своїх інтересів! Я про людей, а не представників народу. За якийсь коротесенький проміжок часу (неповних 5 років) український нарід жодного разу по-справжньому не відстояв свого. Ні моря, яке фактично віддали Російській Федерації, ні земель, які фактично подарували місцевим магнатам, ні освіту, яку фактично зробили прорадянською та антиукраїнською, ні мову, яку фактично знівелювали для іншомовних людей. Ми навіть голодомор не вберегли як святиню, як пам’ять, як фетиш. Світова гуманістична спільнота, якщо б її керманичі ось так крутили святою пам’яттю про життя і муки, просто-напросто запроторила до виправної колонії через зневагу до пам’яті. А ми, українці, і не спам’яталися, коли нас обізвали брехунами й холуями. Таке враження виникає, що ми погодилися з доказами східносусідської держави про нашу провину в нещасті 1932-го і 1933-го років.
Коли буде цьогорічний пам’ятний день за загиблими в період Геноциду Українського Народу, мені дуже б хотілося, щоб українці не запалювали свічок по домівках, а запалили всі ті свічки на площах, вулицях, майданах. Щоб того дня ми повернули свою пам’ять. Щоб наша встидливість, приниження, меншовартість та історична амнезія повністю зникли. І заради несправедливо загиблих людей ми остаточно визнали, що той голодомор не був «неврожаєм» чи «общєм горєм», а саме Геноцидом Українського Народу.
Пам’ятаймо!
5 коментарів
Українського народу.
Але для того парламенту немає нічого святого. Не здивуюся, що просто не встигли.
Думаю новий парламент до такого не опуститься.