В тумані мрії набувають рис дійсності
Вересневий ранок сонячний. Веселий, кольоровий, насичений. Прохолодний, ясний, тверезий. Ранок восени є натхненним на цілий день, сподвижним аж до вечора.
Буває хмарно зранку, буває дощить, буває й пронизує до коріння зубів. Але зараз мову веду про інший ранок. Про сонячний.
Сьогодні зранку туман осів по всій землі. Кожна вулиця, площа, кожен тротуар і будинок, кожне дерево й травинка були поглинуті сірою димкою туману. Пізніше туман розвіявся, залишивши по собі краплинки й мокрінь.
Повітря цього туманного ранку було видним. Нарешті бажання побачити невидиме, зловити невловиме видавалося таким можливим! В тумані мрії почали набувати рис дійсності.
Міський парк імені Ф. Шіллера також потопав у туманному павутинні. Поміж деревами рівними лініями стояли промені. Але чи вони з тумани, чи все ж сонячні… Мене проймало відчуття дивини й нестримного очікування. Так, я чекав, що от-от і вхоплю те невидиме, досі невловиме. Перебігаючи між стежками, прагнув досягти примарного, зловити його.
Проте й досі не розумів, що саме я ловлю. Сонячне сяйво, що пробивалося крізь туманне повітря. Чи туманне повітря, підсвічене сонячним світлом.
Час минув. Ранок продовжив день. Туман розвіявся, а світло від сонця радісно пройняло все навкруги.
Нічого не зловив.
Цього разу не вдалося схопити невидиме. Анаксіменівське божественне повітря зосталося сокровенним та цнотливим. І це також втішило! Бо не зможе людина прихопити собі боже. Отже, мрії продовжать манити людину до нових пошуків і відкриттів.
Буває хмарно зранку, буває дощить, буває й пронизує до коріння зубів. Але зараз мову веду про інший ранок. Про сонячний.
Сьогодні зранку туман осів по всій землі. Кожна вулиця, площа, кожен тротуар і будинок, кожне дерево й травинка були поглинуті сірою димкою туману. Пізніше туман розвіявся, залишивши по собі краплинки й мокрінь.
Повітря цього туманного ранку було видним. Нарешті бажання побачити невидиме, зловити невловиме видавалося таким можливим! В тумані мрії почали набувати рис дійсності.
Міський парк імені Ф. Шіллера також потопав у туманному павутинні. Поміж деревами рівними лініями стояли промені. Але чи вони з тумани, чи все ж сонячні… Мене проймало відчуття дивини й нестримного очікування. Так, я чекав, що от-от і вхоплю те невидиме, досі невловиме. Перебігаючи між стежками, прагнув досягти примарного, зловити його.
Проте й досі не розумів, що саме я ловлю. Сонячне сяйво, що пробивалося крізь туманне повітря. Чи туманне повітря, підсвічене сонячним світлом.
Час минув. Ранок продовжив день. Туман розвіявся, а світло від сонця радісно пройняло все навкруги.
Нічого не зловив.
Цього разу не вдалося схопити невидиме. Анаксіменівське божественне повітря зосталося сокровенним та цнотливим. І це також втішило! Бо не зможе людина прихопити собі боже. Отже, мрії продовжать манити людину до нових пошуків і відкриттів.
2 коментарі