Ложка міфу в толерантність Чернівців
Чернівці вже не Черновиці, не Чернауци й не Черновци. Чернівці сьогодні на мапах світу гучно записані «ЧЕРНІВЦІ».
І мешкають тут чернівчани, а не черновичани, чернаучани чи черновчани. Кожен зі своїм характером, відмінним світоглядом, особливою поведінкою. Разом чернівчани створюють колоритну й багатопрофільну народність. І це є відзнака Чернівців з-поміж інших міст – строкатість та колорит населення.
Але це все дуже гарно й вельми симпатично звучить. Наразі хочу (ще й напередодні Дня Міста) кинути дьогтю до медового життя мого рідного міста.
В Чернівцях витає далеко вже не елітарний дух. Мешканці надто віддалилися від епатажу романтики, класики й естетки минулого. Натомість просякли масовістю, вульгарністю, простотою. Архітектура ще стоїть, основа її європейська австрійскість, проте зовнішність – прозахідна рекламність. Вивіски моднячих бутіків, делікатесних ресторанів, простих магазинів незавжди співпадають з красою будинків, на яких вони висять. Але сьогодні так треба, людям потрібні не сірі, нудні й невиразні позначки, а яскраві, величезні, дикі плакати. Скромність нині далеко не в шані.
А ще вуличне сміття, якого більше, ніж багато, підсилює дух сучасності. Доріг неремонтованих багато, це теж тренд сьогодення. Тротуарів розбитих багато — аналогічно. Проте пам’яті справжньої (і вдячної) за минулим й досі мало.
Є потуги на відновлення її. Проте ці ситуативні поштовхи надто кволі й тихі, щоб бути достойними в історії міста й людей. (Найперше це мешканці, тимчасові й постійні, повинні відновлювати повагу, шану й плекати продовження етики й естетики міста). Ще нема.
В Чернівцях іще витає той старий соціалістичний міф про толерантність. Тому й беремося ми, мешканці міста, до будь-якої справи не рвучко, не революційно, не натхненно, а помірковано, виважено, толерантно. Щоб нікому не нашкодити, нікого не образити, нічого не порушити.
Таке й маємо… Дороги не ремонтують, бо бюджет дозволяє зробити лад на трьох вулицях, а треба на десятьох. Що ж, не будуть же вони ці три ремонтувати, а ті сім ні! Краще почекають, щоб бюджет виділили на всі десять доріг.
От і маємо… Тротуари биті, бо поки дороги не залатають, до них зась!
І ще маємо… Сміття під ногами, під деревами, межи бруківкою, бо не хочуть грязнити такі вичурчені емальовані урни, які місто прикрашають й надають йому того любого серцю «провінційного колориту». А в ті, що вже попсовані, брудні й негарні з вигляду і кидати нічого не хочеться, вони не естетичні; хай ліпше їх замінять, тоді й сміття на вулицях поменшає… Може.
То все толерантність наша! Міфічна. Казкова… Вигадана. Через неї зараз і керівництва міста здалого не маємо. Вибирали собі Федорука декілька термінів попідряд Головою міста. Він вже й навчився правити містом і людьми. Хоча б якось. (Кажуть старші люди, що вже накрав собі, почав і для міста щось робити). Вже й людей почав бачити і пізнавати. Аж тут раз – маєш! Сказали, що Федорук бреше й обдурює. Треба вигнати з посади.
Ми толерантно знизили плечима (ті, хто вже звик до цього Голови). Мовляв, та краде, бреше обдурює. А хто ж цього не робить при владі?.. Проте свої «голоси», які ми, ті, хто вибирав Федорука на мера, не відстояли, не захистили. Махнули рукою, хай так і буде, ніби й нічого не дасть те наше протистояння. Ми толерантно змовчали.
Толерантизація повсюди і всього! Цікаве питання, а щодо інших націй, етносів, народів, країн у Чернівцях толерантність чи терпимість? Йдеться не лише збоку українців до всіх інших, але й збоку інших: румунів, молдованів, євреїв, росіян, поляків, німців, австрійців, вірмен, циган, азербайджанців, грузин, індусів, пакистанців, конгців, лівійців, ефіопців і так далі. Як вони толерантизуються одне з одним?
Та ніяк!
Воліють не думати одне про одного. Не помічати відмінність в мові, зовнішньому вигляді, традиціях, культурі. Кожен займається своїм і в своєму. Саме так і твориться міф про толерантне відношення одне до одного – при повному незважанні, при тотальному ігнорі.
Що ж, місто гарне, мале, цікаве. Про нього можна було б легенди складати. Колись був один, який байками обволікував сьогоднішне минуле Чернівців. Та вже нема його. Є інший, який коротенькими ніби-згадками теж підкидає інтерес до минувшини. Але його ще мало.
Я повертаюся до Чернівцях постійно. Куди б не їздив, куди б не втікав. Це єдине місто, що пам’ятає моє дитинство. Тому я поважаю його. Яке б часом гидким воно мені не виглядало.
І мешкають тут чернівчани, а не черновичани, чернаучани чи черновчани. Кожен зі своїм характером, відмінним світоглядом, особливою поведінкою. Разом чернівчани створюють колоритну й багатопрофільну народність. І це є відзнака Чернівців з-поміж інших міст – строкатість та колорит населення.
Але це все дуже гарно й вельми симпатично звучить. Наразі хочу (ще й напередодні Дня Міста) кинути дьогтю до медового життя мого рідного міста.
В Чернівцях витає далеко вже не елітарний дух. Мешканці надто віддалилися від епатажу романтики, класики й естетки минулого. Натомість просякли масовістю, вульгарністю, простотою. Архітектура ще стоїть, основа її європейська австрійскість, проте зовнішність – прозахідна рекламність. Вивіски моднячих бутіків, делікатесних ресторанів, простих магазинів незавжди співпадають з красою будинків, на яких вони висять. Але сьогодні так треба, людям потрібні не сірі, нудні й невиразні позначки, а яскраві, величезні, дикі плакати. Скромність нині далеко не в шані.
А ще вуличне сміття, якого більше, ніж багато, підсилює дух сучасності. Доріг неремонтованих багато, це теж тренд сьогодення. Тротуарів розбитих багато — аналогічно. Проте пам’яті справжньої (і вдячної) за минулим й досі мало.
Є потуги на відновлення її. Проте ці ситуативні поштовхи надто кволі й тихі, щоб бути достойними в історії міста й людей. (Найперше це мешканці, тимчасові й постійні, повинні відновлювати повагу, шану й плекати продовження етики й естетики міста). Ще нема.
В Чернівцях іще витає той старий соціалістичний міф про толерантність. Тому й беремося ми, мешканці міста, до будь-якої справи не рвучко, не революційно, не натхненно, а помірковано, виважено, толерантно. Щоб нікому не нашкодити, нікого не образити, нічого не порушити.
Таке й маємо… Дороги не ремонтують, бо бюджет дозволяє зробити лад на трьох вулицях, а треба на десятьох. Що ж, не будуть же вони ці три ремонтувати, а ті сім ні! Краще почекають, щоб бюджет виділили на всі десять доріг.
От і маємо… Тротуари биті, бо поки дороги не залатають, до них зась!
І ще маємо… Сміття під ногами, під деревами, межи бруківкою, бо не хочуть грязнити такі вичурчені емальовані урни, які місто прикрашають й надають йому того любого серцю «провінційного колориту». А в ті, що вже попсовані, брудні й негарні з вигляду і кидати нічого не хочеться, вони не естетичні; хай ліпше їх замінять, тоді й сміття на вулицях поменшає… Може.
То все толерантність наша! Міфічна. Казкова… Вигадана. Через неї зараз і керівництва міста здалого не маємо. Вибирали собі Федорука декілька термінів попідряд Головою міста. Він вже й навчився правити містом і людьми. Хоча б якось. (Кажуть старші люди, що вже накрав собі, почав і для міста щось робити). Вже й людей почав бачити і пізнавати. Аж тут раз – маєш! Сказали, що Федорук бреше й обдурює. Треба вигнати з посади.
Ми толерантно знизили плечима (ті, хто вже звик до цього Голови). Мовляв, та краде, бреше обдурює. А хто ж цього не робить при владі?.. Проте свої «голоси», які ми, ті, хто вибирав Федорука на мера, не відстояли, не захистили. Махнули рукою, хай так і буде, ніби й нічого не дасть те наше протистояння. Ми толерантно змовчали.
Толерантизація повсюди і всього! Цікаве питання, а щодо інших націй, етносів, народів, країн у Чернівцях толерантність чи терпимість? Йдеться не лише збоку українців до всіх інших, але й збоку інших: румунів, молдованів, євреїв, росіян, поляків, німців, австрійців, вірмен, циган, азербайджанців, грузин, індусів, пакистанців, конгців, лівійців, ефіопців і так далі. Як вони толерантизуються одне з одним?
Та ніяк!
Воліють не думати одне про одного. Не помічати відмінність в мові, зовнішньому вигляді, традиціях, культурі. Кожен займається своїм і в своєму. Саме так і твориться міф про толерантне відношення одне до одного – при повному незважанні, при тотальному ігнорі.
Що ж, місто гарне, мале, цікаве. Про нього можна було б легенди складати. Колись був один, який байками обволікував сьогоднішне минуле Чернівців. Та вже нема його. Є інший, який коротенькими ніби-згадками теж підкидає інтерес до минувшини. Але його ще мало.
Я повертаюся до Чернівцях постійно. Куди б не їздив, куди б не втікав. Це єдине місто, що пам’ятає моє дитинство. Тому я поважаю його. Яке б часом гидким воно мені не виглядало.
13 коментарів