За селом у полі
Коли я сідав у маршрутку «Чернівці-Хлівище», я ще вагався чи варто їхати до кінцевої зупинки, чи варто йти в ліс, чи варто шукати забуту дорогу через поле. Хоча в наплічнику була фотокамера напоготові для фіксування баченого, був ніж розкладний та пакет для грибів, було бажання, та сумніви «чи варто» турбували. В такі дискомфортні моменти я намагаюся зробити щось ситуативне, випадкове, аби вибитися з полону переживань.
Я дав гроші водієві й сказав «Хлівище!». Далі було 50 хвилин дороги Кіцманським районом. Жовто-зелені картини штурхали уяву, хотілося все і разом вхопити до пам’яті.
Хлівищі, як місцеві своє село називають, стоять далеко за Кіцманем, між Малятинцями, Стецевою, Снятином і Гаврилівцями. Коли стоїш на вершині округлого пагорба й дивишся вдалечінь горизонту, простір звужується. Далечінь не здається далекою, вона навпаки набирає форм близького й осяжного. Он за тим горбом вже й Кіцмань стоїть, гордо, по-панськи як і личить райцентру. А за лісом он там рукою до Снятина подати. Нічого складного!
Я заходжу до лісу й натрапляю на гриба (яєчник називається). За ним ще один, там ще один. Проходжу невелику дугу й маю повний пакетик осінніх грибів. Моїй втісі немає меж. Які ж могли бути вагання й переживання! За півтори години я маю досить файний урожай підпеньок і яєчників.
Пора йти додому в село. Ліс закінчується широким полем. Яка краса! Небо немов навмисно насичене голубим кольором. І прозорі хмари сіткою дають йому структурованого й об’ємного вигляду. Земля встелена тьмяною, жовтавою і ледь червонуватою рослинністю. А гарячі тони узлісся вибивають з голови усвідомлення своєї причетності до міста, цивілізації й науково-технічної революції. Їм тут місця (зараз) немає. Я їх ніколи не хочу бачити, я себе ніколи не хочу причіплювати до тих шурупів і шнурів. Я в природі!
Крок за кроком і пригадую дитячі переходи між Гаврилівцями та Хлівищами. Ось могила – округлий насип, курган серед кіцманських просторів. Тато каже, що в ньому козак похований. Напевно. Можливо. Стежка давно переросла в дорогу. Нею я доходжу до села.
Обійстя з гарбузами, хата під старим почорнілим шифером, старезна як сонце бабця, молодий і чорний як земля чоловік, корови, вівці, кури… Собаки зачули мене ще здаля і гучно вигавкують щось там своєю собачою мовою. Кажу чоловікові «Добрий день!», він вітається у відповідь, злегка нахиляючи голову. Молодиці гукаю «Бог на поміч!», вона встидливо посміхається й опускає очі до качанів кукурудзи, читаю по її губах «Дякую! Най і Вам Бог помагає».
Я тішуся сільському життю. Я тішуся боротьбі цивілізації та природи. Над хатами висять величезні трьохголовкові супутникові антени, а по оборі розкидані кабачки, гарбузи й кукурудза. Старенька цьоця сперлася на дерев’яний штахетник і голосно-голосно кричить на мобільний телефон, який притискає всією долонею десь поза вухо, яке заховане під товсту зелену хустку. В центрі села, біля автобусної зупинки парубки п’ють пиво, курять сигарети й обговорюють політику кандидатів у депутати, за мить гукають їхні дівчата й жінки, хлопці невдоволено, але слухняно йдуть до них.
В селі є життя, якого немає в місті. Але воно не ліпше. Але й воно не гірше. Я люблю приїжджати сюди, щоб побачити квіти перед батьківською хатою, щоб відчути запах дорожніх порохів, щоб просякнути димом спаленого листя, щоб почути протяжне «о» в зверненні «Добридень!». Я тішуся природою.
Та дужче й тепліше на душі стає, коли моя дружина поділяє моє захоплення. Приїжджаючи зі мною, вона також тішиться всьому живому. Любо грається з псами, ніжно чухає за вухом котів. І ми посміхаємося сонцю, навіть коли воно заховане в хмарах.
В маршрутці до міста їду задоволений і насичений. І кожного разу, повертаючись, мною оволодіває бажання зустрітися з друзями й розповісти про красу, про радість, про життя. Або сісти поряд з дружиною і міцно-міцно обійняти її.
Я дав гроші водієві й сказав «Хлівище!». Далі було 50 хвилин дороги Кіцманським районом. Жовто-зелені картини штурхали уяву, хотілося все і разом вхопити до пам’яті.
Хлівищі, як місцеві своє село називають, стоять далеко за Кіцманем, між Малятинцями, Стецевою, Снятином і Гаврилівцями. Коли стоїш на вершині округлого пагорба й дивишся вдалечінь горизонту, простір звужується. Далечінь не здається далекою, вона навпаки набирає форм близького й осяжного. Он за тим горбом вже й Кіцмань стоїть, гордо, по-панськи як і личить райцентру. А за лісом он там рукою до Снятина подати. Нічого складного!
Я заходжу до лісу й натрапляю на гриба (яєчник називається). За ним ще один, там ще один. Проходжу невелику дугу й маю повний пакетик осінніх грибів. Моїй втісі немає меж. Які ж могли бути вагання й переживання! За півтори години я маю досить файний урожай підпеньок і яєчників.
Пора йти додому в село. Ліс закінчується широким полем. Яка краса! Небо немов навмисно насичене голубим кольором. І прозорі хмари сіткою дають йому структурованого й об’ємного вигляду. Земля встелена тьмяною, жовтавою і ледь червонуватою рослинністю. А гарячі тони узлісся вибивають з голови усвідомлення своєї причетності до міста, цивілізації й науково-технічної революції. Їм тут місця (зараз) немає. Я їх ніколи не хочу бачити, я себе ніколи не хочу причіплювати до тих шурупів і шнурів. Я в природі!
Крок за кроком і пригадую дитячі переходи між Гаврилівцями та Хлівищами. Ось могила – округлий насип, курган серед кіцманських просторів. Тато каже, що в ньому козак похований. Напевно. Можливо. Стежка давно переросла в дорогу. Нею я доходжу до села.
Обійстя з гарбузами, хата під старим почорнілим шифером, старезна як сонце бабця, молодий і чорний як земля чоловік, корови, вівці, кури… Собаки зачули мене ще здаля і гучно вигавкують щось там своєю собачою мовою. Кажу чоловікові «Добрий день!», він вітається у відповідь, злегка нахиляючи голову. Молодиці гукаю «Бог на поміч!», вона встидливо посміхається й опускає очі до качанів кукурудзи, читаю по її губах «Дякую! Най і Вам Бог помагає».
Я тішуся сільському життю. Я тішуся боротьбі цивілізації та природи. Над хатами висять величезні трьохголовкові супутникові антени, а по оборі розкидані кабачки, гарбузи й кукурудза. Старенька цьоця сперлася на дерев’яний штахетник і голосно-голосно кричить на мобільний телефон, який притискає всією долонею десь поза вухо, яке заховане під товсту зелену хустку. В центрі села, біля автобусної зупинки парубки п’ють пиво, курять сигарети й обговорюють політику кандидатів у депутати, за мить гукають їхні дівчата й жінки, хлопці невдоволено, але слухняно йдуть до них.
В селі є життя, якого немає в місті. Але воно не ліпше. Але й воно не гірше. Я люблю приїжджати сюди, щоб побачити квіти перед батьківською хатою, щоб відчути запах дорожніх порохів, щоб просякнути димом спаленого листя, щоб почути протяжне «о» в зверненні «Добридень!». Я тішуся природою.
Та дужче й тепліше на душі стає, коли моя дружина поділяє моє захоплення. Приїжджаючи зі мною, вона також тішиться всьому живому. Любо грається з псами, ніжно чухає за вухом котів. І ми посміхаємося сонцю, навіть коли воно заховане в хмарах.
В маршрутці до міста їду задоволений і насичений. І кожного разу, повертаючись, мною оволодіває бажання зустрітися з друзями й розповісти про красу, про радість, про життя. Або сісти поряд з дружиною і міцно-міцно обійняти її.
4 коментарі