"Борода" в короткому метрі, або Передпоказ фільмів "Україно Гудбай"
Короткометражка «Борода» від режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука була показана спершу на передпоказі чернівецьким журналістам 31 жовтня, а потім буде доступна на великому екрані «Палацу кіно імені О.Кобилянської» всім охочим глядачам.
Я мав нагоду познайомитися з шістьма роботами в жанрі короткого метру сьогоднішніх українських режисерів. Вони є складниками єдиного кіноальманаху «Україно Гудбай», який вміщує 25 робіт. Відверто скажу, що кожна робота з оглянутих мені сподобалася.
Досвід знайомства з цим своєрідним жанром кінематографу маю невеликий, але все ж він є. Раніше бачив праці німецьких, австрійських, іспанських, французьких, англійських та й тих же українських режисерів, однак нічого пам’ятного не знайшов. Лишень деякі, залишилися окремі сцени перед очима.
Зараз же були символічні та реальні фільми, які дивився з цікавістю від початку й до кінця.
«Борода» — соціальний сюжет про старигана, який одиноко живе в селі. Поряд з ним живуть сусіди, молодь вештається без пристану нічними дорогами та покинутими фермами. Кожен день стариган наповнює змістом і смислом. Вудилище, рушниця та риба в діжі дають нам зрозуміти зміст його днів. А календар на стіні, в якому червоним замальовані дні літнього місяця липня – смисл.
Чоловік, якого звати Митром, а прозивають йому «Борода», є люблячим батьком і дідом. Його дитина виїхала закордон, має там чоловіка-італійця та двоє діточок з українськими іменами. «Борода» очікує на доньку. Бо вона має йому дещо зробити…
Сюжет фільму скаче між різними акцентами, проте загальна ідея читається від найпершого кадру. Це є драма. Це є іронія. Від себе добавлю, що це є майже документальне кіно, бо таку історію можна знайти чи не в кожнісінькому селі України. Режисер на цьому моменті згодом акцентував під час прес-конференції. У нього була можливість задіяти в акторську гру одного чоловіка, в житті якого все було точнісінько як в сценарії. (А може то життя його і було сценарієм фільму…) Але через фізіологічний та моральний стани той «життєвий» актор не пройшов кастинг.
У фільмі грають професійні артисти. На загальних планах, в церкві приміром, грають звичайні неактори. І ті, і ті грають файно.
Для мене несприйнятною була мова персонажів. Вони повинні були говорити покутським діалектом. Слова й справді були діалектними, чутно не літературну мову, наголоси теж. Проте інтонації не було. Актори говорили театрально, академічно, чітко й виразно, відкриваючи широко рот. Вони говорили правильно. Насправді так тут не говорять. Якщо вже сюжет розвивається в покутському регіоні, то й вимова має бути відповідна. Говірка тутешніх жителів швидка, інтонаційно піднесена, запитально оклична. При розмові вимовляють слова ніби крізь зуби, швидко водячи губами. Зиновій Симчич – головний актор фільму «Борода» — якби не було, але потрапляв в інтонаційні ноти, проте інші – Марія Романова та Микола Гоменюк – дзвінко й чітко промовляли кожне слово. Щодо іноземного актора Джільберто Форті нічого не можу сказати, мені його італійська вимова видалася досконалою.
Враження від фільму зосталися позитивні, особливо після оптимістичної кінцівки, про яку Мар’ян Лазарук сказав: «Хочеться продовження!» І це дійсно так. Дмитро нас запитав про сьогодення, нам показав минуле і всі ми замислилися над майбутнім.
Що ж, це художнє кіно. І воно гарне. І його варто дивитися на великому екрані.
Я мав нагоду познайомитися з шістьма роботами в жанрі короткого метру сьогоднішніх українських режисерів. Вони є складниками єдиного кіноальманаху «Україно Гудбай», який вміщує 25 робіт. Відверто скажу, що кожна робота з оглянутих мені сподобалася.
Досвід знайомства з цим своєрідним жанром кінематографу маю невеликий, але все ж він є. Раніше бачив праці німецьких, австрійських, іспанських, французьких, англійських та й тих же українських режисерів, однак нічого пам’ятного не знайшов. Лишень деякі, залишилися окремі сцени перед очима.
Зараз же були символічні та реальні фільми, які дивився з цікавістю від початку й до кінця.
«Борода» — соціальний сюжет про старигана, який одиноко живе в селі. Поряд з ним живуть сусіди, молодь вештається без пристану нічними дорогами та покинутими фермами. Кожен день стариган наповнює змістом і смислом. Вудилище, рушниця та риба в діжі дають нам зрозуміти зміст його днів. А календар на стіні, в якому червоним замальовані дні літнього місяця липня – смисл.
Чоловік, якого звати Митром, а прозивають йому «Борода», є люблячим батьком і дідом. Його дитина виїхала закордон, має там чоловіка-італійця та двоє діточок з українськими іменами. «Борода» очікує на доньку. Бо вона має йому дещо зробити…
Сюжет фільму скаче між різними акцентами, проте загальна ідея читається від найпершого кадру. Це є драма. Це є іронія. Від себе добавлю, що це є майже документальне кіно, бо таку історію можна знайти чи не в кожнісінькому селі України. Режисер на цьому моменті згодом акцентував під час прес-конференції. У нього була можливість задіяти в акторську гру одного чоловіка, в житті якого все було точнісінько як в сценарії. (А може то життя його і було сценарієм фільму…) Але через фізіологічний та моральний стани той «життєвий» актор не пройшов кастинг.
У фільмі грають професійні артисти. На загальних планах, в церкві приміром, грають звичайні неактори. І ті, і ті грають файно.
Для мене несприйнятною була мова персонажів. Вони повинні були говорити покутським діалектом. Слова й справді були діалектними, чутно не літературну мову, наголоси теж. Проте інтонації не було. Актори говорили театрально, академічно, чітко й виразно, відкриваючи широко рот. Вони говорили правильно. Насправді так тут не говорять. Якщо вже сюжет розвивається в покутському регіоні, то й вимова має бути відповідна. Говірка тутешніх жителів швидка, інтонаційно піднесена, запитально оклична. При розмові вимовляють слова ніби крізь зуби, швидко водячи губами. Зиновій Симчич – головний актор фільму «Борода» — якби не було, але потрапляв в інтонаційні ноти, проте інші – Марія Романова та Микола Гоменюк – дзвінко й чітко промовляли кожне слово. Щодо іноземного актора Джільберто Форті нічого не можу сказати, мені його італійська вимова видалася досконалою.
Враження від фільму зосталися позитивні, особливо після оптимістичної кінцівки, про яку Мар’ян Лазарук сказав: «Хочеться продовження!» І це дійсно так. Дмитро нас запитав про сьогодення, нам показав минуле і всі ми замислилися над майбутнім.
Що ж, це художнє кіно. І воно гарне. І його варто дивитися на великому екрані.
0 коментарів