Про морозний ранок за містом, або з казки в поле
Цього ранку я повинен був сидіти вдома, дивитися телевізор, переглядати різноманітні сайти в інтернеті й думати про пейзажне фото. Такі денні обов’язки я прокручував в перемішку з останніми кадрами сну. Була 6-та ранку, надворі темно.
Перші світлячки зимового ранку залізли до нашої кімнати вже по 7-ій. Вони мене розбудили. Вони розбудили в мені мрію та бажання. І я, посміхаючись, тихо поцілував дружину, бадьоро зіскочив з ліжка та почимчикував готувати гірку каву.
Шлях від нашої кімнати до кухні невеликий. Хіба він може бути великим у звичайній міській квартирі. Проте я долав його не у світі речей та обов’язків, а у світі ідей та можливостей. Я бачив картини засніжених доріг, сидів у маршрутці, яка зсередини біліла від колючого інею, і вона мене, підкидаючи у всі боки, везла білим простором до села. Я відчував морозяний дотик польового вітру до своїх щік, чув як у носі крутить від цього. От-от чихну! Пальці заховані в товсті рукавиці, які знімаю лише на мить, для знімку. Я бачу біле поле! Під небокраєм зависла смуга сірих дерев. Я наводжу об’єктив. Клац! Ще раз. Клац! А сонце сміється, вітер співає, пташки підстрибують, небо поглинає, земля підкидає! Казка!
Я на кухні з філіжанкою кави, а в голові казка!
Цього ранку було морозяно. Наш міський градусник нарахував 13 великих поділок нижче нуля. Досить некомфортно, подумалося.
В місті стояли шум, гул, гам і жужіння. Але вони були відсторонені. На віддалі. Нетутешні. Я їх чув, та чув десь далеко, десь там. Вулиці наповнювалися червоним світлом сонця. Фіолетові тони сповзали з дахів по стінах до підвалів. Мені здалося, що то мороз має такий колір, і я дивився як він тікає від тепленького сонечка.
Вийшов перед мостом через Прут. До відправлення маршрутки залишалося 20 хвилин. Якщо вже казка моя стає билиною, то мушу вигадувати її сюжет. Подивитися і сфотографувати вранішну ріку – сьогоднішній обов’язок. Сонця видно не було, його заховали сиві хмари. Але небо не було затягнуте в товсті шати хмар. Мороз біля річки має особливий присмак, відчуття, вигляд. І міць він має. Чотири кадри, які я спромігся зробити посеред мосту, коштували мені болісним відчуттям аж у кістках пальців, тягісно пекучим дотиком на щоках від вітру й інеєм на бороді. Я втікав від річки до автобуса, щоб загрітися.
Все було жовтаво-білим! Салон маршрутного автобуса був повністю промороженим, лише крісла, які пасажири підігрівали своїми штанами, чорнілися. Вікна у товстих візерунках морозу. Стеля вкрита бурульковими сталактитами. Двері натикані будяковими сніжинками. Подумалося, навіть засіб пересування у мене не звичайний, а казковий! Сніговий!
Поки їхав, намагався прогледіти крізь сіре вікно бодай щось зовні. Але крім рухомої білизни полів і посадок нічого не розрізняв. Врешті доїхав. Вийшов з автобуса, з цього казкового транспорту, що збудоражив мої фантазії, й одразу поспішив до поля.
Було пів десятої ранку. Сонце втекло від хмар і заливало молозивні простори своїм жовтим промінням. Я дуже поспішав. Наче щось міг втратити, міг запізнитись, міг не помітити. Ноги давили снігове покриття, воно не опиралося.
Казка закінчилася. Я вже не марив тим, що маю побачити. Я просто бачу. І це не казка, це мить. Вона мине, і я створю билину про свої відчуття, про мною сприйняте, про тепер побачене. Мороз не відпускав. За селом, де голі поля, які восени чорніли своїм нутром посеред багряних дерев і трав на луках, зараз присипані снігом. Зараз не було ні полів, ні доріг, ні лук, нічого. Цієї миті була тиша і мороз.
Людська стежка звернула до крайньої хати, з-за плоту на мене зиркнули двоє собак і втекли подалі. Я звернув і собі від них подалі. Торував власну стежку. Коли сніг почав мене засмоктувати, зупинився. Вітер не здавався сильним, але протистояти йому довго було важко.
Я дістав фотокамеру. Швидкими завченими діями налаштував його до роботи. Навів на горизонт, який оформився посадкою сірих дерев. Клац! Ще раз. Клац! В інший бік. Клац! Деревце переді мною. Клац! Ліс неподалік. Клац! Псячі й заячі стежки. Клац! І ще раз поле. Клац!
Батарея за 20 хвилин роботи почала завершувати свою роботу.
Я виповз зі снігу й пішов додому. Тієї миті був настільки задоволеним, що перестав думати. Пальці аж пекли від холоду! Я їх розтер і запхнув до кишені штанів. Очі дивилися й дивилися. І виникло непереборне бажання забрати все з собою. Розчинитися у цьому просторі. Злитися з ним. Втягнути його в себе. Кожну деталь, кожен промінчик, кожну тінь, кожен міліметр і кілометр… Я хотів геть усе запам’ятати навіки.
Пальці відігрілися. По тілі розійшлося тепло. Йшов до хати, не озираючись. Біля автобусної зупинки вуйко дивився за моїм пересуванням. Коли я був біля нього, він спитав: «Там дорога прочищена?». Відповів йому: «Нє, лиш до першої хати». І пішов собі в глибину села. Вуйко дивився мені у слід, певно дивувався, хто я такий.
До міста повертався обідньою порою. Бездумним. Враженим. Коли під’їжджали до Кіцманя, зрозумів, що повертатимусь сюди ще і ще, бо всієї краси я так і не забрав.
Чернівці потерпало від «снігових колапсів». Міщанам зима була не в догоду. Біля дріжджзаводу тролейбуси не зупинялися, маршрутки теж. Люди мерзли й мовчки бунтували. Коли я відчув, що пальці в теплих черевиках вже не теплі, облишив бажання їхати задубілим тролейбусом чи переповненою маршруткою до центру та пішов своїм ходом. Відігрівся. Дорогою обігнав чотири маршрутні автобуси, один тролейбус. До міського дому прибіг розпашілим і з посмішкою. Дружина ніжно мене обійняла і сказала: «Більше таке не роби!». Я змовчав.
Перші світлячки зимового ранку залізли до нашої кімнати вже по 7-ій. Вони мене розбудили. Вони розбудили в мені мрію та бажання. І я, посміхаючись, тихо поцілував дружину, бадьоро зіскочив з ліжка та почимчикував готувати гірку каву.
Шлях від нашої кімнати до кухні невеликий. Хіба він може бути великим у звичайній міській квартирі. Проте я долав його не у світі речей та обов’язків, а у світі ідей та можливостей. Я бачив картини засніжених доріг, сидів у маршрутці, яка зсередини біліла від колючого інею, і вона мене, підкидаючи у всі боки, везла білим простором до села. Я відчував морозяний дотик польового вітру до своїх щік, чув як у носі крутить від цього. От-от чихну! Пальці заховані в товсті рукавиці, які знімаю лише на мить, для знімку. Я бачу біле поле! Під небокраєм зависла смуга сірих дерев. Я наводжу об’єктив. Клац! Ще раз. Клац! А сонце сміється, вітер співає, пташки підстрибують, небо поглинає, земля підкидає! Казка!
Я на кухні з філіжанкою кави, а в голові казка!
Цього ранку було морозяно. Наш міський градусник нарахував 13 великих поділок нижче нуля. Досить некомфортно, подумалося.
В місті стояли шум, гул, гам і жужіння. Але вони були відсторонені. На віддалі. Нетутешні. Я їх чув, та чув десь далеко, десь там. Вулиці наповнювалися червоним світлом сонця. Фіолетові тони сповзали з дахів по стінах до підвалів. Мені здалося, що то мороз має такий колір, і я дивився як він тікає від тепленького сонечка.
Вийшов перед мостом через Прут. До відправлення маршрутки залишалося 20 хвилин. Якщо вже казка моя стає билиною, то мушу вигадувати її сюжет. Подивитися і сфотографувати вранішну ріку – сьогоднішній обов’язок. Сонця видно не було, його заховали сиві хмари. Але небо не було затягнуте в товсті шати хмар. Мороз біля річки має особливий присмак, відчуття, вигляд. І міць він має. Чотири кадри, які я спромігся зробити посеред мосту, коштували мені болісним відчуттям аж у кістках пальців, тягісно пекучим дотиком на щоках від вітру й інеєм на бороді. Я втікав від річки до автобуса, щоб загрітися.
Все було жовтаво-білим! Салон маршрутного автобуса був повністю промороженим, лише крісла, які пасажири підігрівали своїми штанами, чорнілися. Вікна у товстих візерунках морозу. Стеля вкрита бурульковими сталактитами. Двері натикані будяковими сніжинками. Подумалося, навіть засіб пересування у мене не звичайний, а казковий! Сніговий!
Поки їхав, намагався прогледіти крізь сіре вікно бодай щось зовні. Але крім рухомої білизни полів і посадок нічого не розрізняв. Врешті доїхав. Вийшов з автобуса, з цього казкового транспорту, що збудоражив мої фантазії, й одразу поспішив до поля.
Було пів десятої ранку. Сонце втекло від хмар і заливало молозивні простори своїм жовтим промінням. Я дуже поспішав. Наче щось міг втратити, міг запізнитись, міг не помітити. Ноги давили снігове покриття, воно не опиралося.
Казка закінчилася. Я вже не марив тим, що маю побачити. Я просто бачу. І це не казка, це мить. Вона мине, і я створю билину про свої відчуття, про мною сприйняте, про тепер побачене. Мороз не відпускав. За селом, де голі поля, які восени чорніли своїм нутром посеред багряних дерев і трав на луках, зараз присипані снігом. Зараз не було ні полів, ні доріг, ні лук, нічого. Цієї миті була тиша і мороз.
Людська стежка звернула до крайньої хати, з-за плоту на мене зиркнули двоє собак і втекли подалі. Я звернув і собі від них подалі. Торував власну стежку. Коли сніг почав мене засмоктувати, зупинився. Вітер не здавався сильним, але протистояти йому довго було важко.
Я дістав фотокамеру. Швидкими завченими діями налаштував його до роботи. Навів на горизонт, який оформився посадкою сірих дерев. Клац! Ще раз. Клац! В інший бік. Клац! Деревце переді мною. Клац! Ліс неподалік. Клац! Псячі й заячі стежки. Клац! І ще раз поле. Клац!
Батарея за 20 хвилин роботи почала завершувати свою роботу.
Я виповз зі снігу й пішов додому. Тієї миті був настільки задоволеним, що перестав думати. Пальці аж пекли від холоду! Я їх розтер і запхнув до кишені штанів. Очі дивилися й дивилися. І виникло непереборне бажання забрати все з собою. Розчинитися у цьому просторі. Злитися з ним. Втягнути його в себе. Кожну деталь, кожен промінчик, кожну тінь, кожен міліметр і кілометр… Я хотів геть усе запам’ятати навіки.
Пальці відігрілися. По тілі розійшлося тепло. Йшов до хати, не озираючись. Біля автобусної зупинки вуйко дивився за моїм пересуванням. Коли я був біля нього, він спитав: «Там дорога прочищена?». Відповів йому: «Нє, лиш до першої хати». І пішов собі в глибину села. Вуйко дивився мені у слід, певно дивувався, хто я такий.
До міста повертався обідньою порою. Бездумним. Враженим. Коли під’їжджали до Кіцманя, зрозумів, що повертатимусь сюди ще і ще, бо всієї краси я так і не забрав.
Чернівці потерпало від «снігових колапсів». Міщанам зима була не в догоду. Біля дріжджзаводу тролейбуси не зупинялися, маршрутки теж. Люди мерзли й мовчки бунтували. Коли я відчув, що пальці в теплих черевиках вже не теплі, облишив бажання їхати задубілим тролейбусом чи переповненою маршруткою до центру та пішов своїм ходом. Відігрівся. Дорогою обігнав чотири маршрутні автобуси, один тролейбус. До міського дому прибіг розпашілим і з посмішкою. Дружина ніжно мене обійняла і сказала: «Більше таке не роби!». Я змовчав.
2 коментарі